На зміну вислову «житниця Європи» прийшов вислів «Україна годує 400 мільйонів людей у світі». Хто першим сказав фразу, а головне чому саме чотириста, а не 500, не мільярд, «АГРО ПЕРСПЕКТИВА» ще шукає та намагається збагнути алгоритм розрахунків, адже люди — не гуси: зерно не їдять. Проте експорт продовольства, зокрема пшениці та кукурудзи — важливий елемент бюджету як окремого господарства, компанії чи навіть державного. Тому нині коротко — про зовнішню торгівлю, трохи про бренд «житниця». Словом про зерно з України, хоча Grain from Ukraine звучить більш претензійно.
Трохи заробили
За підсумками 2024 року Україна експортувала продовольства (групи 1–24 УКТЗЕД, а також казеїн, альбуміни, шкури, хутро, вовна та ін.) на 24,84 млрд USD. Показник на 11% менше рекорду 2021 року у 27,95 млрд USD, це другий результат за часів незалежності України, наголошує заступник директора ННЦ «Інститут аграрної економіки» НААН України Микола Пугачов. У 2024 доходи від експорту українського продовольства синхронно зростали на всіх головних регіональних ринках збуту — Європейського Союзу, Азії та Африки. При цьому вирішальним чинником збільшення обсягів зарубіжних поставок продовольства в умовах повномасштабного вторгнення РФ стало збереження орієнтації на ринки ЄС, яке принесло другий за вартістю обсяг експорту до цього регіонального угрупування, зауважує академік Пугачов.
У 2024 році обсяги поставок аграрної продукції українського виробництва до країн — членів ЄС збільшилися проти показника 2023 року у 12,6 млрд USD на 3% і склали 13 млрд USD. При цьому частка ЄС у вітчизняному експорті сільгосппродукції склала минулого року 52,4% від усього українського агроекспорту.
Торік Азія, яка 2022 року вперше за понад 10 років втратила позицію основного імпортера вітчизняної агропродукції, з часткою у 30,2% зберегла за собою друге місце. Вартісні обсяги вітчизняного експорту до країн цього регіону становили торік 7,5 млрд USD.
Доходи від поставок до країн Африки 2024 року склали 2,6 млрд USD. Це забезпечило регіону частку у 10,5% від українського експорту сільгосппродукції.
В цілому ці три регіони закуповують понад 93% аграрної продукції з України.
Виражений європейський вектор у вітчизняному експорті сільгосптоварів та продовольства продовжив домінування країн ЄС у рейтингу основних споживачів українських харчів у світі.
Характерною ознакою 2024 року стали зміни у рейтингу найбільших імпортерів української агропродукції.
Рейтинг очолила Іспанія, яка торік посідала 5 місце у топ-10. Якщо у 2023 році вартість поставок з України до цієї держави становила 1765 млн USD, то 2024 року збільшилася у півтора разу — до 2679 млн USD. Частка цієї країни у вітчизняному експорті агропродовольства становила 2024 року 10,8%.
Нідерланди посіли у рейтингу друге місце. Збільшивши обсяги закупівель української агропродукції з 1274 млн USD у 2023 році до 1799 млн USD (+41%), ця європейська країна забезпечила собі частку у 7,2%.
Туреччина, імпортувавши з України агропродукції на 1658 млн USD, третій рік поспіль зберегла за собою третє місце у даному рейтингу з часткою у 6,7%.
Польща продовжила знижувати вартісні показники закупівель сільськогосподарської продукції з України, скоротивши їх проти 2023 року на 15 % — до 1523 млн USD. Румунія також суттєво (-71 %) зменшила обсяги імпорту українського агропродовольства — до 836 млн USD.
Основними споживачами вітчизняної агропродукції також стали:
Єгипет — 1408 млн USD
Італія — 1312 млн USD
Китай — 1302 млн USD
Німеччина — 1272 млн USD
Індія — 848 млн USD
Ці десять країн за минулий рік сформували для вітчизняних експортерів агропродовольства 59% валютних надходжень.
У 2024 році разом з нарощуванням експорту сировинної продукції збільшувались доходи від продажів низки товарів переробної промисловості. Вони практично відновились до рівня, що існував перед повномасштабним вторгненням РФ, хоча продовжують займати приблизно шосту частину в структурі продовольчого експорту України.
Якщо простими словами, то на зовнішні ринки Україна продає олію. Соняшникову, сиру. Вивозимо ячмінь, пшеницю, кукурудзу. Добре це чи погано — не оцінюємо, просто експортуємо та заробляємо, бо кожна гривня важлива.
Де треба чи не варто, розказуємо, що навіть в умовах війни годуємо світ.
Grain from Ukraine. Звучить гарно, однак
За словами президента Володимира Зеленського, загалом за час роботи Grain From Ukraine — нашої програми «Зерно з України» — вже 20 мільйонів людей вдалося врятувати від голоду. І це тільки завдяки одній нашій гуманітарній програмі. (Ремарка по ходу. Програма стартувала восени 2022. Виходить, що за два роки нагодували трохи людей, переважно в Африці). І знову ж таки, за словами Зеленського, в цілому український експорт продовольства забезпечує 400 мільйонів людей у 100 країнах світу. Україна є одним із найбільших світових донорів продовольчої безпеки. От і роби висновок: кого і як Україна годує. Красиві слова та цифри — лише слова та цифри, хоча якщо ви переконливо говорите, то вам і повірять. Наприклад, якщо вірити ФАО, то більше 700 мільйонів людей у світі голодує. Зважаючи на останні заяви аграрних чиновників України, то ще трохи і будемо годувати 600 мільйонів людей, адже 400 вже годуємо, ось тут виникає відчуття, що влітку 2025 з’явиться новий меседж — Україна нагодує всіх тих, хто голодує.
За даними ООН, потреба в сільськогосподарській продукції у світі щороку зростає на 2–3%.
А тим часом Україна збирає гроші на Grain from Ukraine. Це вам не гранти від USAID отримувати. Це — серйозно і гарантовано країни-партнери та донори приватного сектору фінансують поставки українського збіжжя до країн Африки та Азії. Одна з останніх новацій — масштабувати програму «Grain from Ukraine» у "Food from Ukraine.
Житниця чи не житниця
Традиційні джерела зерна для Європи (Греція, Фракія, Єгипет) до XVI ст. повністю відійшли до Османської імперії, а відкриті землі в Новому Світі ще не були освоєні. Саме в цей час на продовольчу авансцену висунулися північні та східні околиці Європи і не в останню чергу Річ Посполита, що відвантажувала на експорт практично всю вирощену пшеницю, яка дуже цінувалася в європейських країнах, йдеться в публікації професора Юрія Кирилова, ректора Херсонського державного аграрного університету.
Саме в цей період формувалися економічні відносини польської держави й України та її освоєння польською шляхтою, що відіграло значну роль у подальшому духовно-політичному впливові Польщі на українські території.
Перше повідомлення про родючі землі, що тоді входили до складу польської держави, трапляється у польського історика і хроніста Матвія Меховського. У «Tрактаті про дві Cарматії» (1517) він, описуючи територію сучасної України, вказував, що тамтешня земля «найбільш родюча в Європі й м’якше кліматом».
Практично дослівно ця фраза повторюється через сто вісімдесят років французьким автором Гаспаром де Tенді, який служив при польському дворі. Незважаючи на брак інформації та недосконалість механізмів її передачі, це твердження починає поширюватись і стає часто згадуваним у подорожніх нотатках, офіційних звітах тощо. Зокрема, учасник походу Карла XII на Полтаву священик Йоганн Барділі писав про величезні врожаї пшениці в Україні, тому її з лишком вистачає й на виробництво хліба, і на алкогольні напої.
Звіти французьких агентів у 1771 та 1784 роках без зазначення джерела інформації повідомляють про «величезних, як вдома, буртах гниючої пшениці, якою можна було б прогодувати всю Європу» і про таку дешевизну пшениці, що місцеві жителі відмовляються її вирощувати. До кінця XVIII ст. уявлення про неймовірну врожайність пшениці на українських землях стало аксіомою й знайшло відображення у наукових дослідженнях. Водночас статистичні дані про врожайність зернових культур у Європі спростовують цю тезу.
Україна за врожайністю протягом досить тривалого часу (середина XVI — перша чверть XIX ст.) поступалася Німеччині та Скандинавським країнам в 1,3 рази, Франції — в 1,5, Британії — у 2,1 рази. Однак хибна уява про українську пшеницю продовжувала існувати.
Легенда про Україну як європейську житницю також пов’язана з обсягами зерновиробництва в українському селі другої половини ХIХ — першого десятиліття ХХ століття, коли майже половину експорту хліба забезпечували поміщицькі й селянські господарства. На українських землях збирали 43% світового врожаю ячменю, 20 — пшениці та 10% — кукурудзи.
Експорт української пшениці наприкінці XIX ст. й до початку Першої світової війни відігравав важливу роль в економіці Російської імперії. У 1910–1911 роках українські губернії виробляли 19,6 млн тонн зерна на рік, із них 4,9 млн тонн (майже чверть урожаю) йшло на експорт, насамперед у Німеччину.
Революційні аграрні перетворення більшовиків фактично зруйнували соціальноекономічну структуру зернового господарства, тому «житниця Свропи», особливо в умовах посушливого 1921 року, стала залежною від зернового імпорту, не маючи зерна для харчування населення, сівби й утримання худоби.
Динаміка зовнішнього товарообігу України за 1921–1924 роки характеризувалася зростанням, але наприкінці 1924 року вже простежувалася тенденція до її спаду, тому що експорт хліба зменшився. Експерти хлібного ринку вважали Україну традиційним експортером зерна. Колишня слава «європейської житниці» дала змогу загальносоюзним заготівельним конторам розглядати Україну як головного експортера хліба, враховуючи її географічне становище, наявність портів і мережу залізниць.
Майже 60% усієї хлібної маси посідало жито, близько 22 — пшениця, 12 — ячмінь, 5% кукурудза. Наш вивіз у 1923–1924 роках був «житнім».
За підрахунками дослідника зернового господарства Абрама Альтермана, Україна впродовж другої половини 1920-х років, крім 1928–1929-х, вивозила на європейський ринок 227–250 млн пудів хліба, що на 165–180 млн пудів менше, ніж у 1910–1913 роках, а причиною такого спаду були наслідки революційних змін на селі та знищення поміщицького землеволодіння, обмеження заможних верств селянства.
У 1928 році Альтерман опублікував дані, які розкривають структуру хлібного експорту. Якщо дореволюційний хлібообіг був переважно пшенично-ячмінним (75% товарної маси), то непівський виявився пшенично-житнім (86%). Статистика українського хлібного ринку, яку розробив Альтерман, доводила про зменшення експортної частини, але з урахуванням вивезених обсягів до союзних республік, яка демонструвала появу «житниці» союзного значення. Tак, у 1923–1924 роках з України вивезено 248,5 млн пудів зерна, з них на внутрішній ринок — 80, до Білорусії й Росії — 83,4, на експорт — 85,1 млн пудів. Однак наступного року експорт зменшився до 42,5 млн, а у 1926–1927 роках зріс до 56,2 млн пудів, до сусідніх радянських республік вивезли відповідно 89,6 та 82,6 млн пудів зерна.
У 1925 році Україна як радянська житниця стала об’єктом союзних і експортних хлібозаготівель. Хлібний експорт посідав половину вартості сільськогосподарського експорту, тобто відносно високий урожай вирівняв диспропорції структури експорту. Основними споживачами українського зерна були європейські країни.
Отож, у 1925–1926 роках пшеницю вивозили переважно до Англії, Італії, Бельгії, Франції; жито — до Швеції, Німеччини, Голландії, Англії; ячмінь — до Англії, Німеччини, Бельгії, а кукурудзу — до Англії, Швеції й Франції.
Вважалося, що хлібний експорт для господарств був рентабельним, враховуючи мізерні заготівельні ціни для селян та експортні, але динаміка валютної виручки показувала про його нестабільність. Експортні можливості України були обмежені. Вона не спромоглася за роки непу досягти навіть половини довоєнних обсягів вивезення зерна, отже, перестала бути «житницею Європи».
Недорід зернових культур в Україні у 1928 році через вимерзання посівів негативно вплинув на хлібозаготівлі й експорт.
Обсяги зерна України у 20-х роках ХХ ст. на експорт не могли конкурувати з пропозицією основних світових виробників — США, Канади, Аргентини, Австралії. Традиційно, як і до 1913 року, споживачами українського хліба були європейські країни — Велика Британія, Німеччина, Італія, Франція, Швеція, Нідерланди, але це були невеликі партії зерна.
Україна, починаючи від Першої світової війни та особливо протягом революції й виснажливої громадянської війни, втратила славу «європейської житниці».
Після закінчення Другої світової війни ідея про Україну як житницю Європи відійшла у тінь.
Зацікавленість в українському аграрному секторі пожвавився після утворення Євросоюзу, передусім із боку Німеччини та Австрії.
Досліджуючи виробництво зернових культур у сучасній Україні та країнах ЄС, валові збори, врожайність, посівні площі, не можна безапеляційно стверджувати про статус України як «житниці Європи».
Україна наразі є одним із провідних світових експортерів зерна. За нинішніх обставин Україні не залишається нічого іншого як розвивати агро та харчову промисловість. Навіть в умовах війни. Бо голод — ще та зброя.
