Сергій Корсуновський. Надзвичайний і Повноважний Посол України в Японії
Що може статися з Україною в 2024

Минає ще один нескінчений рік війни. Він не став переламним, але все ж таки залишить свій слід в історії. Саме цього року Україна впритул наблизилася до початку переговорів про вступ до ЄС, і саме цього року почали з’являтися обриси глобальних трансформацій світу, про які багато говорили протягом останнього десятиліття. Наразі питання полягає в тому, хто, коли і як сформулює принципи майбутньої геополітичної системи. Від цього значною мірою залежить не тільки наша перемога, а й усунення майбутніх загроз. Старий світ зламався, потрібен новий.

Ми маємо осмислювати цю війну й розглядати агресію Росії у світовому контексті. Це важливо, оскільки кількість конфліктів, а отже, й ступінь невизначеності щодо нових викликів зростає, а з ними змінюються й пріоритети ключових гравців. Наявна система міжнародної безпеки остаточно довела свою неефективність, про що свідчить новий вибух насильства, цього разу — на Близькому Сході. Стає реальністю згортання демократії в значній кількості країн, навіть у Європі, не припиняються спроби ревізіоністських сил за будь-якої нагоди сіяти хаос у міжнародних відносинах. Відома американська антропологиня Маргарет Мід якось зазначила: «Ніколи не сумнівайтеся в тому, що невелика група вдумливих, відданих своїй справі громадян може змінити світ. Насправді саме так зміни завжди й відбувалися». Перефразовуючи цей вислів, варто визнати: невеликій групі агресивних автократичних ревізіоністських держав таки вдалося спровокувати «зміни у світі», не тільки роздмухати ще одну війну, а й уплинути на зміну внутрішньополітичного дискурсу в США, посіяти безлад у європейських столицях і спровокувати думки про неминучість зміни ліберального світового порядку в головах занадто великої кількості політиків.

Росія, як навіжена, постійно торочить про поліцентричність майбутнього світоустрою, не розкриваючи власного бачення майбутніх «центрів» і механізмів їхньої взаємодії. Єдине, що є реальним, — це визначення самої себе «державою-цивілізацією» й навіть «цивілізацією цивілізацій». Натомість Китай цілком системно запропонував аж три глобальні ініціативи — «Глобальну цивілізаційну ініціативу», «Глобальну ініціативу в галузі безпеки» та «Глобальну ініціативу у сфері розвитку», які, звісно, ґрунтуються на ідеї побудови «спільного майбутнього людства» на основі китайської моделі суспільства. Демократичний світ поки що не запропонував нічого. Джо Байден став не першим президентом США, який заговорив про новий світовий порядок. Шкода лише, що США наразі не сформулювали власної дієвої альтернативи ревізіоністським фантазіям.

З погляду геополітики рік, що завершується, можна назвати роком розвіяних ілюзій, невиправданих очікувань і нерішучих дій. Після терактів у Ізраїлі та протестів, які прокотилися Європою, стало цілком очевидним, що ліберальні цінності самі собою не засвоюються, навіть якщо відповідний курс у «плющовому» університеті викладають професори Гарварду, Оксфорду та Колумбії; політиканство й дрібні особисті цілі окремих політиків досі важливіші за інтереси народів, країн і в кінцевому підсумку всього людства; переваги демократії та свободи досі треба доводити, й інколи силою. Кожен математик знає, що найважче довести очевидне. Саме тому є аксіоми — твердження, які не потребують доказів. Але геополітика — не математика, й у цій царині треба доводити навіть аксіоми.

Аксіомою є те, що на чолі Росії стоїть нелюд без моралі, честі та совісті, й це було очевидно ще з часів другої чеченської війни. Але для того, щоб довести це, потрібні були дев’ять років війни проти України, два роки відкритої агресії, жахливі тортури, вбивства та руйнування, а до того — війна проти Грузії, злочини проти людства в Сирії, бандитизм «вагнерівців» у Африці, втручання у вибори та політичні процеси практично в усіх частинах світу.

Цього року завершилося формування нової «осі зла» Росія—Іран—КНДР. Але хіба про складники цього «картелю хаосу» не було відомо раніше? Чи були таємницею зв’язки Росії та Ірану з ХАМАСом і Хезболлою? Для кого стала відкриттям кричуща неспроможність Ради безпеки ООН вирішити хоч одну гостру проблему війни та миру? Невиконання рішень міжнародних судів країнами, що ставлять силу вище за право, стало нормою теж не вчора, як і очевидні прорахунки в судженнях прем’єрів і президентів навіть цілком розвинутих країн. Колишній президент Туреччини Абдулла Гюль назвав свою недавню статтю в Project Syndicate «The Rule-Based International Order Is Collapsing in Gaza». Тобто, на його думку світовий порядок, що ґрунтується на правилах, знищується не злочинами Росії в Україні, а саме подіями в Газі.

Аксіомою є те, що вчасно поставлена Україні сучасна зброя могла б покласти край російській агресії набагато раніше очікуваного. Вже одне це стало б потужним сигналом для інших потенційних агресорів, що цінності демократії та свободи — не пусті слова. Проте кожен танк і кожну систему ППО доводиться буквально вигризати, наче йдеться не про захист спільного європейського простору, а про шампанське в ліжко після ранкової кави.

Ми всі є частиною чогось більшого, ніж ми самі. Ми живемо в глобальному суспільстві, у якому все взаємопов’язано, й у часи невизначеності можемо відчувати це скрізь. Наступного року відбудуться вибори різного рівня в 56 країнах і в ЄС (до Європейського парламенту). Після цьогорічних загальних виборів у Словаччині та Польщі варто сподіватися, що вже нікому не треба доводити важливість для України виборів не тільки в США, на Тайвані та в РФ, а й президентських перегонів у Молдові, Румунії, Грузії, Хорватії і тій-таки Словаччині. Зміна політичного курсу в кожній із цих країн може вплинути на перебіг війни. В умовах потужної руйнівної діяльності Росії потрібна віртуозна дипломатія, аби коло друзів принаймні не звужувалося. Ситуація настільки складна, що легше передбачити те, що відбуватиметься за десять років, ніж за шість місяців.

Осмислення двох років відкритої агресії підштовхує до ще одного аксіоматичного висновку: два інструменти вирішення міжнародних спорів — дипломатія та військова сила — мають застосовуватися там і тоді, де й коли вони дають змогу отримувати максимальний результат. Розмови про переговори з агресором, який не припиняє вбивати людей і руйнувати інфраструктуру, — це ідеальний рецепт нищівної поразки. Очевидно, що ми хочемо якнайшвидшого закінчення війни. Це б могло статися, якби «за порєбріком» можна було розгледіти ознаки свідомості, що прокидається. Наразі спостерігається протилежне — подальша сталінізація російського суспільства. Ба більше — за деякими ознаками, путінізм підіймається на першу сходинку п’єдесталу в змаганні з побудови справжнього «культу смерті» в окремо взятій країні. Росія готується до нових війн. Ті політики, які цього не бачать, щонайменше посядуть на шпальтах історії непочесне місце поряд із Чемберленом.

Глобальна війна, коли вона станеться, навряд чи буде схожа на війни минулого й навіть на сучасні збройні конфлікти. Цілком імовірно, що «захоплення» територій відбуватиметься не у фізичному, а у віртуальному просторі, коли технології ШІ через масові ретельно підготовлені кампанії дезінформації створюватимуть необхідне підґрунтя для бажаного для агресора результату виборів чи формування громадської думки. Ті, хто на стороні світла, не плануватимуть таких кампаній і змушені будуть діяти від захисту, виправдовуватися, а це майже завжди слабка позиція. Додайте терор, масові заворушення з наслідками для цивільного населення, традиційну стриманість цивілізованих людей щодо застосування сили, — і «коктейль ХАМАСу» готовий до дії. Те, що чинив Асад за підтримки РФ у Сирії, було не менш жахливим, ніж те, що відбувається навколо Гази, проте Асада вже запрошують на саміти арабських держав як рівного серед рівних. Тільки нещодавно Франція висунула проти нього звинувачення, а тим часом злочини сирійського режиму та його російських поплічників тривають. Новий світовий порядок має включати ефективні, справді дієві механізми запобігання таким злочинам і покарання за їх скоєння. Має бути огидно тиснути руку Путіну, але наразі це роблять навіть деякі лідери країн ЄС і НАТО.

Найкраще 2023 року виходили саміти. Це й G7+ у Хірошімі, в якому вперше взяв особисту участь президент України; й «двадцятка» в Нью-Делі, використана Індією для зміцнення власної позиції лідера неіснуючого «Глобального Півдня»; й БРІКС у Південній Африці; й саміт проєкту «Один пояс, один шлях» у Пекіні; й, нарешті, неочікувано конструктивна зустріч глав держав АТЕС у США. Позитив у Сан-Франциско був, без перебільшення, пов’язаний із участю Сі Цзіньпіна. Відбулися його зустрічі з Джо Байденом і Фуміо Кішідою, а лідери американського бізнесу, як написала Financial Times, зустріли виступ Сі Цзіньпіна овацією стоячи. «Світ потребує, щоб Китай і США працювали разом для кращого майбутнього, — зазначив лідер КНР. — Китай готовий стати партнером і другом США». Ще раніше Сі визнав, що відносини Китаю та США «є найважливішими двосторонніми відносинами у світі». Звісно, ніхто не очікує, що навіть після таких слів суперечності між двома наддержавами зникнуть, проте багато хто сподівається, що принаймні найближчим часом рівень конфліктності у їхніх відносинах знизиться. Реакція Кремля на слова очільника КНР невідома, але, на думку більшості коментаторів, жодної зміни парадигми у відносинах Схід—Захід не відбулося. Просто в нинішній ситуації обом сторонам потрібен був позитив на тлі проблем у економіці КНР і відчайдушної боротьби за голоси виборців у США. Те саме стосується й відносин із Японією — на тлі економічних проблем для Фуміо Кішіди було вкрай важливо поновити нормальний діалог із Китаєм, який є найбільшим торговельним партнером Японії, а Сі Цзіньпіну потрібні японські інвестиції. Нічого особистого, просто бізнес.

Найгірше, що може статися прийдешнього року, — це те, що США почнуть обирати пріоритети замість формування власної концепції майбутнього світоустрою, ЄС сконцентрується на політичних дискусіях і проблемах біженців, а не на допомозі Україні, Китай продовжить політику експансії в Південно-Китайському морі, користуючись відсутністю альтернатив своєму баченню світу та зайнятістю колективного Заходу виборами. Найкраще — ми отримаємо необхідну далекобійну зброю, достатню кількість систем ПРО і ППО, боєприпасів, необхідних для виходу до Азовського моря та звільнення Криму, переговори з ЄС не лише розпочнуться, а й просуватимуться успішно, а міжнародне співтовариство нарешті визначиться з дієвими гарантіями безпеки для України до того, як ми станемо членом НАТО. Про жодні поразки не йдеться, але ніхто, крім нас, не подолає шляху до перемоги. Вона може статися наступного року, а може й пізніше. Тому що в повному сенсі перемогою стане нова Україна, омріяна та відновлена.

Використано матеріали ZN,UA